 Вже закінчилися уроки. Спускаюсь сходами
вниз. В школі тиша…Проходжу повз кабінет праці і чую голос дітей. Заглядаю і
бачу: за столом, оточений учнями, сидить наш вчитель праці Ложка Віталій
Борисович. Діти щось розглядають, підходжу ближче і бачу, що це старий
фотоальбом, обшитий червоним бархатом. Я раніше чула, що Віталій Борисович - учасник
бойових дій в Афганістані, тому я тихенько зайшла, сіла і прислухалась до
цікавої розповіді… Червоний - це колір боротьби, втрат і сили
водночас, напевно, знаючи про це, Віталій Борисович обрав саме цей колір для фотоальбому під
назвою «Афганістан», де зберігаються
фото, історія яких живе і житиме в його
серці вічно. «Я любив
фотографувати, в мене це досить непогано виходило, тому попри всі заборони я
все ж фотографував», - розповідає Віталій Борисович.
Чесно кажучи , перша фотографія
викликає подив - це було фото поля, яке покрила хмара піску і пилу, як
виявилось, під час бою це була звичайна річ: іноді солдати використовували
димові шашки, які створювали такий самий ефект - це допомагало заховатись від
ворога. На кількох наступних фотографіях були молоді хлопці, зовсім різні, але
погляд в них був надзвичайно схожий. Це був серйозний твердий погляд, але з
болем та надією водночас. Далі йшли фото різноманітної військової техніки. Це
були великі машини і танки, які слугували для солдат засобом для пересування
під час бою. Та перед тим як піти в атаку на ворога, була розроблена спеціальна
стратегія руху, кожна машина їхала одна від одної на відстані не менше ніж 30 м,
адже в будь-яку мить машину чи танк могли підірвати. «Сынки, орлы, вы едете защищать честь родины, вы продолжаете честь отцов и дедов», - так говорив наш капітан перед боєм, кинувши поглядом на фотографію
чоловіка в формі, - говорив Віталій Борисович. Після хвилинної паузи він
продовжує: «Гарний був чоловік, а ще кращий командир і загинув він, як
справжній командир, в бою». Немало тоді полягло в бою, сили були нерівні, в
зброї перевагу також мали духи, нічого не залишалось як відступити, але ворог
наступав. Оборону тримали скільки могли, останні краплини надії тримали тих, хто
ще дихав. На щастя прийшла підмога з повітря і хлопцям вдалось врятуватись.
На третій сторінці альбому в правому кутку фото молодого солдата. Як
виявилось, - це сам Віталій Борисович. Коли йому виповнилось 19 років, прямо з
педагогічного училища його забрали на трьохмісячну підготовку, а далі і на саму
війну, на північ Афганістану. Вміння
гарно стріляти не раз допомагало Віталію Борисовичу на війні.
- Невже ви вбивали
людей ? - з цікавістю в очах запитують
учні Віталія Борисовича.
- На війні як на
війні, я не стріляв в мирне населення, але мені доводилось вбивати ворога, а
якщо точніше, рятувати себе.
«Бойове завдання» - добре відомі
слова для Віталія Борисовича. Різні засади, розвідки були не тільки небезпечні
для життя, а ще й примушували бачити, як проливається кров друзів - однополчан.
Страшно… Перші дні навіть заснути було неможливо, але з часом до всього звикаєш.
Тільки мати Віталія Борисовича не припинити плакати, як отримувала лист. Живите долго наши мамы,
Привет вам всем от сыновей.
Любовь родительская с нами,
Служить солдату легче с ней,
Служить во имя мирной жизни нам честь доверила страна…
(Цей вірш написав Віталій
Борисович на своєму фото і надіслав матері)
Ще один лист, ще один вірш і
знову молитва з маминих вуст… Листувався Віталій Борисович і із своєю дівчиною.
Вона чекала його і таки дочекалась. Та не всім так щастило, були хлопці, доля
яких була померти від болю нерозділеного кохання, адже вони отримували лист, в
яких дівчата повідомляли, що вже заміжні.
У кожного з них була своя доля, хтось
загинув на полі бою, багатьох смерть застала від неочікуваного нападу ворога, а
комусь вдалось врятуватись. Та всі вони гідні пам’яті, шани й поваги, адже
змогли не тільки вистояти у боротьбі, але й допомогти своїм товаришам, тому що
поранених на полі бою не залишали. Після закінчення служби хлопці писали один
одному побажання поміж рядків журналу, такий є і в Віталія Борисовича. Разом з
альбомом цей журнал нагадує йому про найважчі сторінки його життя. Та як це не
дивно звучить, але повернутись на місця служби Віталію Борисовичу зараз хочеться,
хочеться побачити всіх друзів та знайомих, з якими служив, але, звичайно, без
війни.
Ця
війна в житті кожного афганця назавжди, мабуть, так як і для нас, але ми про
неї можемо тільки чути та уявляти, а ті, хто це пройшов, відчувають це й досі.
Багато тих, хто служив в Афгані, отримали тяжкі тілесні травми і ще більші-душевні.
«Мені ще й досі сняться сни, ніби я знову там», - розповідає Віталій Борисович.
Та попри все він живе, живе звичайним життям, виховує двох чудових доньок. Також
Віталій Борисович листується з своїми однополчанами.
15 лютого – на річницю війни в
Афганістані вони зустрічаються в
Харкові.
Ці люди, безумовно, заслуговують на щось більше ніж просто вдячність.
Вони заслуговують на вічну пам’ять і шану, на медалі і ордени, а
головне-на майбутнє без війни, без втрат і сліз, на мирне майбутнє, за яке вони
так гідно боролись! Оля Настояща 11- А
|
